Наш ко́жен крок – це шлях до перемо́ги...Як ми виживали...

Всім привіт!

Продовження нашої історії, коріння якої зростає з Маріуполя. Дехто подумає, що як добре біженцям, вони світ побачать, їздять, відпочивають... Я чула і таке... Але на прикладі однієї нашої родини ви побачите, як насправді можна було дістатися з Маріуполя кудись...20 годин на тросі до Бердянська, потім на тросі до Запоріжжя. .. Прочитайте неодмінно щоденникові записи мого брата, взуйтеся у взуття сім'ї, щоб разом з ними здолати шлях, пройти блокпости, стриматися, щоб не нагрубити, не зірватися, коли визволителі забирають собі телефон, коли змушують роздягатися, щоб знайти татуювання... на руках однорічна дівчинка, немає ні молочних сумішей, ні тиші... Отже, один етап пройдено.

До побачення, Бердянськ...

Азовське море у Бердянську

Узбережжя моря

Запрошую до читального залу, щоб разом проїхати дорогою від Бердянська до Запоріжжя...

ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ

Нена́че в сон, руша́ємо в доро́гу.
Хай ві́тер но́сить пил, немо́вби дим.
Наш ко́жен крок – це шлях до перемо́ги,
можли́вість ті́ло й душу́ зберегти́.

Хроніка подій. 28.03.22 (понеділок)

Ранок розпочався з надією та молитвами, пронизаними тихою вдячністю.

8:00.
Завантажились. Завелись. Слава Богу! Із серцем, що стискається від хвилювання, рушили в путь. Стали в колонну до блокпосту. За нами приєдналася машина мого старого знайомого маріупольця Романа Є. Ми разом колись навчалися в Москві. Перекинулися кількома словами, підбадьорили один одного.
Люди також повільно брели обабіч дороги до автобусів, обтяжені сумками, валізами… Багато людей із дітьми...

9:00.
Зліва від нас у полі екскаватор риє щось у далині, біля нього метушаться військові, мов примари. Там, де вчора рили, стоїть уже закопаний танк, як привід у тишині. Неначе забутий серед битв і давніх свар. Стирчить у нього тільки дуло в бік від Бердянська й частина башти.

Дорога здавалася нескінченною низкою перешкод і зупинок, але ми продовжували рухатися вперед.

10:00.
Добралися до блокпосту на виїзді з Бердянська. Перевірили наші документи, зазирнули в машину, і все. Недовго. Поїхали далі.

10:30.
Не встигли від'їхати від Бердянська - селище Азовське і знову блокпост. Виникло питання: вони що, не довіряють один одному? Перевірка документів, огляд, опитування, і поїхали далі.

Дити́на пла́че, се́рце рве́ться в гру́дях…
але́ ряту́ють - ві́ра і любо́в,
які́ пліч-о́-пліч з на́ми йдуть повсю́ди
і в о́чі ли́ху ди́вляться в упо́р.

На кожному кроці дорога ставала все більш випробувальною, і кожен блокпост був новим викликом нашій терплячості та стійкості.

12:00.
Блокпост на перехресті доріг. Контроль у трьох точках. Колона машин розділяється на три гілки, а потім після перевірки знову зливається в одну. Тут усі вийшли з машини. Усі сумки, речі з машини й багажника витягли. Бачив, як у людей забирають дорожній ніж. Не дозволено! Наші речі перетрусили. Один молодий солдатик, який, мабуть, у школі носив портфелі однокласникам, тут відчув себе володарем становища, занурюючись по самі вуха в чужі сумки. А коли випірнав – трохи соромився. Милана почала плакати. Дозволили все скласти назад у машину. Синам наказали зняти сорочки й підняти штани вище колін. Перевіряли татуювання і сліди від зброї.

Кожен блокпост здавався новим бар'єром, через який доводилося перестрибувати, але надія не покидала нас.

14:20.
(Замостя?) Блокпост. Уже думаю, що в кожному селі блокпост. Скільки людей сюди нагнали! Звідки й навіщо? Невже їм нема, що робити вдома? Знову перевірка документів і огляд машин. Здавалося, що нашу машину оглядають не так ретельно, завдяки нашому маленькому захисникові й талісману – нашій внучці Милані.

Повзу́ть, ні́би змі́ї, коло́ни маши́н,
І лю́ди бреду́ть, на́че ті́ні…
Смердя́ть у пові́трі поря́дки чужі́,
яки́х ми трима́тись пови́нні.

Перевірки, зупинки, сумніви, але ми все ще рухаємося вперед, незважаючи на все.

15:00.
Блокпост на перехресті доріг. Машини вишикувалися в ряд. Контролюють їх три групи перевіряльників. У кожної є свій старший і є старший над усіма. У кожній машині, крім документів, перевіряють телефони. На моїх очах у одного чоловіка щось знайшли в телефоні, відвели машину вбік і кудись повели його.
Підійшли й до нас. Солдат із чорно-синьо-червоною пов'язкою і самовдоволеним обличчям наказав викласти всі смартфони й телефони на капот, що ми і зробили. Саме у цей момент його покликали до іншої машини. Там почалася бурхлива бесіда. До нас підійшов старший над усіма (з білою пов'язкою на рукаві) і голосно сказав: "Чого тут стоїте? Їдьте!" Що ми і зробили. Проїхавши повільно метрів 15-20, зупинилися, зібрали все з капота й поїхали далі.

Що да́лі доро́га, то ва́жче…
Росту́ть, як гриби́, блокпости́ –
хтось зу́би стиска́є, хтось пла́че…
Ну як ці знуща́ння знести́?

Кожен крок вперед у цьому світі здається все складнішим і важчим, але ми не зупиняємось.

15:40.
На в'їзді до Токмака нас зустріли суворі постаті блокпоста. Знову перевірка документів, огляд машини, запитання "Куди й навіщо їдете?" … Схоже, що всю захоплену територію встигли «заблокпостити». Відчуття таке, ніби що ближче до фронту, то більше цих колючих блокпостів, що виростають, мов гриби після дощу.
16:00.
Щойно покинули Токмак, як знову натрапили на блокпост. Чи окупанти ніколи не втомлюються? Документи знову на перевірку. Огляд речей у машині пройшов поверхово, але один чоловік з білою пов'язкою на рукаві наказав Валику показати смартфон. Тримав його в руках, вертів, вмикав, щось питав у Валика. Потім вони відійшли в бік від машин, що стояли. Валик повернувся до машини вже без смартфона. "Асвабадітєль" сказав, що Валик живе тут круто і може купити собі ще один смартфон…
Гірке почуття несправедливості і безпорадності охопило нас. Шум піднімати було небезпечно. Ми рушили далі, в мовчанні, сприймаючи нелегку долю, як сумнівну користь для душі.

16:25.
Від Токмака від'їхали на 20-25 кілометрів, і двигун нашої машини раптово затихнув. Склалося враження, що машина, як поранений звір, втратила всю свою міць. Спускаючись вниз схилом, ми ще могли рухатися, але підйом виявився нездоланним. Машина заводиться, але при натисканні на педаль газу – глухне. Боже, що робити? Повз нас проминають машини, не залишаючи й тіні надії.

,,Тяга́р обійма́є нас на ходу́…
Чи впли́не на путь? Чи не впли́не?
І страх, і наді́я по́руч іду́ть,
нена́че спорі́днені ті́ні.

16:30.
На дорогу виходять дружина й невістка з Миланою на руках. Зупиняється молоковоз. Водій сказав, що зараз повертає в село, але дав нам трос у вигляді звичайної скрученої мотузки з гачками. Дякую!

16:35.
Зупинився позашляховик Мерседес. За кермом була пані. Сказала, що дуже поспішає. Але нас взяла на буксир і помчала на підйом зі швидкістю 100 км/год і більше. Мотузковий трос натягнувся як струна. Слава Богу, що не луснув.

Кожен момент здавалося, що все може зупинитися, але допомога приходить несподівано.

16:45.
Ми вже на блокпості на в'їзді у Василівку. Пані нас відчепила, сказавши, що далі з нами їхати не може, і взагалі у неї двигун перегрівається. Ми й за доставку сюди їй дуже вдячні! Дякуємо!
Рівною поверхнею дороги двигун нашої машини з автоматичною коробкою передач ще тягне, але варто натиснути на педаль газу – глухне. Нас дотягнуло до блокпоста, після якого ми з'їхали на узбіччя.

Пошук допомоги перетворюється на невпинний виклик.

17:00.
Знову шукаємо допомогу. Машини зупиняються і їдуть. Зупинився позашляховик Лексус. За кермом - пані. Дивлячись на дружину і невістку з Миланою, і вислухавши доводи Дмитра, вона взяла нас на буксир.

17:10.
На виїзді з Василівки – величезна черга. Кажуть, що нікого не випускають; що позавчора людей тримали добу. Чекаємо в машині, прив'язані тросом до Лексуса.

Немо́вби серпа́нком зав’я́зані о́чі…
Що бу́де? Як бу́де? Коли́?
Безси́лля і міць оточи́ли водно́час,
на се́рці триво́га бурли́ть.

Очікування та невизначеність нависли над нами, як важка хмара.

17:30.
Машини, що стояли попереду, почали розвертатися. Хтось сказав, що будуть пропускати в іншому місці. Ми, розвертаючись, наїхали на трос і порвали його. Діма з Валиком якось його зв'язали. Поки зв'язували, машини знову розвернулися назад. І ми слідом за ними. Знову стоїмо в тій же черзі, очікуючи дозволу на виїзд.

Відчуття безвиході та невизначеності охоплює нас все більше.

18:30.
Нарешті, є дозвіл! Під’їхали до блокпоста на виїзді з Василівки. Звична вже перевірка, контроль, огляди. Це, мабуть, останній блокпост "асвабадітєлєй". Далі прямої дороги немає, бо міст зруйновано. Об’їзд бездоріжжям, крізь якісь пагорби і яри з накатаною вантажівками колією. Машина постійно треться днищем об землю.

18:45.
Зупинка. Усі стоять. Сказали всім вимкнути фари. Очевидно, для безпеки. Казали, що на цій дорозі після блокпоста іноді б'ють із мінометів навздогін у спину. Були загиблі і постраждалі. На цій дорозі нещодавно постраждав і зараз лежить у лікарні в Запоріжжі знайомий Валика.

Кожен момент був насичений напругою та страхом, але ми рухаємося вперед.

19:30.
Рушили потихеньку. Попереду крутий підйом бездоріжжям. Лексус із труднощами тягне нашу завантажену машину. Боїмося за трос. Усі вийшли з машини. Хлопці підштовхнули, і я за кермом без пасажирів рушив угору за Лексусом. Сини, дружина, невістка з Миланою на руках бігли вгору за машинами, зупиняючись і не встигаючи.

19:45.
В'їхали на пагорб. Зупинилися. Дякую пані з Лексуса за терпіння. Наша машина вже виявилася останньою, що замикає колону. Тільки один ВАЗ 2109 то виїжджав уперед по ярах, то зупинявся і пропускав нас (у тій машині гріється двигун, і вони зупинялися, чекали, коли він охолоне, потім заводилися і їхали знову).

Страх та надія йдуть поруч, як нерозлучні тіні.

20:00.
До машини добрався по горах тільки Діма. Сказав, що втомлених дертися вгору маму і Настю з Миланою (Валик сів із ними) підібрали в машину українські військові, повезли іншою дорогою і мусять доставити їх до магазину на шляху проходження нашої колони. Я стривожився: які військові? Яка машина? Яка інша дорога? Де наші рідні? Зателефонувати не можна. Усі, виходячи з машини, свої телефони залишили на задньому сидінні. Єдине, що заспокоювало, що військові говорили українською мовою.
У нас із Дімою вибору немає, їдемо на буксирі далі. Проїхали, ще раз, повз ВАЗ 2109, що зупинився остигати в черговий раз…

20:15.
Різке гальмування. Я педаль гальма втиснув у підлогу машини, але не допомогло. "Цілуємо" Лексус, який був різко зупинений українськими військовими. О! Відкриваються двері, і в машину сідають усі наші на чолі з Миланою. Дізнаємося, що до них втомлених, які ледве пересували ноги в гору, під'їхали українські військові і запропонували допомогу. Моя дружина запитала: "А ви наші?" Їй відповіли: "А ви що не чуєте якою мовою ми розмовляємо?". Наші зраділи. Військові довезли їх іншою дорогою до посту біля магазину і передали іншим військовим, сказавши тим, щоб не проґавили Лексус з машиною на буксирі, в яку і треба всіх посадити. Як результат, і стався цей «поцілунок» нашої машини з Лексусом.

З проли́тою кро́в’ю і на́шим корі́нням
лиши́лися зе́млі поза́ду…
Поза́ду істо́рія на́ша відни́ні,
і то́пчуть її́ супоста́ти.

20:30.
На повороті знову трос обірвався, наче нитка. Його зв'язали, але він став уже вкрай коротким.

21:00.
До Запоріжжя вже рукою подати. Але на в'їзді в Олександрівський район знову рветься трос. Як його не намагалися зв'язати, він уже був коротшим за метр. Так їхати не можна. "Лексус" їде далі без нас. Рівною дорогою, серед відкритого поля, де нас несли тривожні вітри змін, наша машина рухалася кілька хвилин сама по собі, без підштовхування. Але що буде далі, ніхто не знає. Всі мовчали, кожен думав про своє. Зупинилися…

21:30.
Стоїмо серед ночі посеред дороги - незрозуміло де, але вже на «своїй території», а тому у відносній безпеці. Темно, навколо ні душі. Лише зорі на небі посилають сигнали вічного життя… Хто нас підбере? Чи доведеться ночувати в машині, в темряві? Настя включила на смартфоні геолокацію й зателефонувала в поліцію. Розповівши про наші пригоди, сказала нам, що обіцяли не забути про нас, приїхати й допомогти.

Свобі́дна земля́ привіта́лася з на́ми,
спини́вши свої́х волелю́бних діте́й,
щоб відпочи́ли, турбо́ту пізна́ли,
побу́вши з довкі́ллям вночі́ тет-а-те́т.

21:35.
Тут же під'їжджає поліцейська машина. З неї до нашої машини прямують двоє поліцейських. Я, радіючи, з піднесеним настроєм вискакую їм назустріч зі словами: "Як ми раді, що ви так швидко приїхали; ми, навіть, не очікували такої оперативності". І запитую: "А ви із собою буксирний трос взяли?" Тут я помічаю по погонах, що переді мною старші офіцери. Бачу їхні здивовані обличчя і чую питання: хто я такий? Який ще трос? Звідки ми тут взагалі взялися і що ми тут робимо? Стало ясно, що це не та поліція, до якої додзвонилася Настя. Ми почали пояснювати. Вони зрозуміли нашу біду, не вислуховуючи нас до кінця, бо ми вже говорили всі одночасно. Захисники порядку відрапортували, що поспішають, пообіцявши прислати за нами машину, яка нам допоможе. І зникли на машині з наших очей, як корабель в морі.

21:45.
Ми, добряче втомлені і чекаючи на допомогу, сіли в свою машину, що стояла на дорозі одна-однісінька, як самотній місяць у небі. Раптом стук у вікно. хтось там у непроглядній пітьмі. Визираємо з машини. Перед нами стоять четверо озброєних солдатів, і один українською запитує, що ми тут, проти ночі, робимо? Ми виходимо з машини і починаємо всі разом пояснювати їм... Один із солдатів попросив нас показати документи, що ми й зробили. Потім вже розговорилися, ми розповідали докладно про свій довгий шлях із Бердянська до Запоріжжя. Що зараз нас поліція обіцяла відбуксирувати звідси до Запоріжжя.
22:15.
Солдати так само непомітно розчинилися в темряві, як і з'явилися. Ми сидимо знову в машині в очікуванні допомоги.

Доро́га до во́лі, доро́га складна́,
нам зо́рі її́ устеля́ють…
Пала́є за спи́нами хи́жа війна́ –
п’є кров завойо́вницька згра́я…

22:40.
Під'їжджає поліцейський позашляховик. Вийшло троє поліцейських з автоматами. На їхнє питання, ми підтвердили, що саме нас треба буксирувати в Запоріжжя. Вони дістали свій новий трос, розпакували його і причепили нас до свого автомобіля.
Саме у цей час позаду нас з'явився ВАЗ 2109, який, очевидно, остаточно остигши, почав рухатися до Запоріжжя. Один поліцейський наказує іншому: "Зупини його та дізнайся куди він зібрався проти ночі". Сини сказали, що він один із нас і почали пояснювати про його проблеми з двигуном. Перший поліцейський, не дослухавши, крикнув другому: «Пропускай! Пропускай його!» й розважливо додав: «Бо і цього доведеться буксирувати. А він, із перепочинками, й сам доїде".

22:50.
Рушаємо в Запоріжжя на буксирі, нарешті. Радує око міцний, неукорочений, гарний трос. Але я, мабуть, був досить втомленим і недостатньо уважним. На поворотах наїжджав колесом на трос три рази, і три рази трос рвався. Перший раз поліцейський, зв'язуючи трос, був дуже доброзичливим... мовляв, нічого страшного. Вдруге - був трохи вже серйознішим, а на третій раз глянув на мене, здається, вже з подивом...

23:30.
Слава Богу! Всі труднощі позаду. Під'їхали до ТЦ (Торговий Центр), поряд з яким збиралися автобуси і вся наша автоколона з Бердянська. Тут всіх годували, надавали допомогу і розселяли на ніч у Запоріжжі. Нашу машину поставили на стоянку, і ми попрощалися з поліцейськими. Дякуємо поліції! Раніше таких слів на адресу поліції я не говорив.

Примітка. Ніколи не міг подумати, що не зможу описати словами - яке це щастя після стількох випробувань знову опинитися на рідній неокупованій землі.

23:45.
У ТЦ нас напоїли гарячим чаєм із бутербродами, пригостили печивом і тістечками. Мені виміряли тиск (170 на 100), дали відповідні таблетки.

0:10.
Вирушили, як нам сказали, до останнього на сьогодні автобуса, який відвозить від ТЦ прибулих біженців на ночівлю. Ми сіли зручно. Із собою взяли тільки деякі речі. Інші (всі) залишили в машині на стоянці. У Запоріжжі всі готелі, санаторії, гуртожитки та все, що годиться для сну – зайнято біженцями. Проблеми на місто звалилися, як сніг на голову посеред літа.

0:30.
Прибули в ДС (дитячий садок). Тут нас всіх розміщують у дитячих кімнатах. Мам із дітьми, включно з Настею й Миланою, поселили окремо від інших. Усі інші (зокрема і ми) почали вибирати собі місця в спальнях з крихітними дитячими ліжечками. На ліжечко можна сісти і витягнути ноги або лягти, але, в цьому випадку, ноги повністю опиняються за ліжечком, тим самим перекриваючи прохід між ліжками. Ось так і розміщувалися, ймовірно, пригадуючи казку «Мандри Гуллівера».

1:30.
Усі, хто як міг, вмостилися в дитячих ліжечках. Почався масовий сон, так званий сон (з періодичним храпом і свистом) зморених з дороги й втомлених людей. Людей, які залишили десь свої квартири, будинки, добробут і, взагалі, все нажите майно… Господи, помилуй нас...

"Зітхну́ли спокі́йно на ві́льній землі́
«Черво́них Кали́ни і Ру́ти»…
Хтось зміг, порину́вши у сон, взагалі́,
себе́ Гулліве́ром відчу́ти.

Дякую, що читаєте, підтримуєте.

Бажаю всім домашнього затишку, здоров'я та сонячного настрою!

🙋🌅🙏

Ольга Зоря